Соціальна політика влади стосовно найменш соціально незахищених верств населення вражає своїм цинізмом. У Держбюджеті 2015 року скасовано низку норм, які в пострадянську добу давали можливість зберігати Україні хоча б декоративну конституційну видимість соціальної держави.

Нинішньою владою у 2015 році скасовано більшість соціальних пільг і гарантій. Як приклад, вилучена із законодавства і норма щодо безкоштовного харчування дітей 1-4 класів у загальноосвітніх школах України, хоча забирати в дітей їжу не дозволяла жодна попередня влада. Це викликало негативну реакцію батьків, які заволали: «Що це твориться? Діти майбутнє нації! Чому нічого не роблять органи  місцевого самоврядування і депутати місцевих рад?». Бачачи невдоволення на місцях такої ж почала підспівувати  регіональна і центральна влада. Нехай мовляв на «низах» з батьками домовляються, як харчувати дітей.

В чому полягає парадокс? Що самі ж батьки і обрали владу, яка забрала останню миску супу у їхньої дитини та позбавляє сім’ю куска хліба.

Нагадаю, що напередодні виборів і Президента, і Верховної Ради України Компартія України застерігала і переконувала людей, що прихід до влади нинішньої провладної більшості стане періодом урізання соціальних програм, росту цін, тарифів і послуг, найбільшої нестабільності. Комуністи наголошували, що саме ці політичні сили будуть «лізти із шкіри», щоб виконати «ультиматуми» МВФ, позбавити людей можливості вижити.

Але громадяни не повірили. Проголосували. Тепер чухають потилиці та говорять: «Хіба ж ми сподівалися, що таке буде?». Виходить самі і винні.

Центральна влада киває на війну, яка все повинна списати і на місцеву владу, яка виступає «громовідводом» і ніби то повинна компенсувати народу соціальні гарантії скасовані законами. Місцева влада розуміє абсурдність ситуації, обурюється діями «верхів» та лише розводить руками.

Не потрібно валити з хворої голови на здорову і громадянам, і центральній владі. Люди ж знали що вибирали, а «верхам» не потрібно перекладати відповідальність за свої антисоціальні рішення на місцеві органи влади. Беззаперечним є те, що центральна і місцева влада - два чоботи однієї пари.